Які є правильні відносини Церкви та держави?

Тема взаємовідносин Церкви та держави не є простою. Історія відкриває, що від правильної або неправильної форми відносин поміж цими двома інститутами буквально залежить доля народів. Через те, що інститути Церкви і держави мають конкретне місце та модель взаємин у задумі Бога, нам необхідно вивчити цю модель і тільки відповідно до неї діяти.

Одним із яскравих прикладів неправильних взаємовідносин Церкви і держави є модель ЦЕЗАРОПАПІЗМУ. У країнах східного християнства, особливо в царській Росії, правителі використовували православну церкву як інструмент самодержавства. Церква була частиною державного апарату.

У середньовіччі в західних країнах були відхилення в іншу сторону – римські папи чи єпископи зазіхали на владу королів, самі уподібнювалися світським монархам. Ця крайність називається ПАПОЦЕЗАРИЗМОМ.

Багато проповідників формують образ взаємовідносин держави і Церкви на словах Ісуса в Євангелії: «Віддавайте кесареве кесарю, а Боже – Богу (Мт.22,15-21)». Згідно з їхньою інтерпетацією вимальовується картина так, ніби у Бога є свої справи і, будь ласка, хай кесар не суне свій ніс в них, а у кесаря – своя робота, і хай Бог її не торкається. Ці слова Ісуса говорять про відділення Церкви від Держави як сукупності окремих інститутів. ЦЕРКВА ПОВИННА БУТИ ВІДДІЛЕНА ВІД ДЕРЖАВИ, ОДНАК СУСПІЛЬСТВО Й ДЕРЖАВА НЕ ПОВИННІ БУТИ ВІДДІЛЕНІ ВІД БОГА. І саме за присутність Бога і Його Слова в суспільстві і у державі є відповідальною Церква. Біблійна історія Ізраїля свідчить про те, що не тільки Церква, але також і держава повинна відображати Божий характер. Біблія відкриває нам, що Бога дуже хвилює поведінка царів. Бог говорить: цей цар робив угодне в очах Господа, а цей чинив неугодне… Багато хто з церковних людей скажуть: це слова про віруючого царя, який правив в умовах теократії, що була в древньому Ізраїлі. А яка різниця? Чи Путін, Обама, Лукашенко не є покликані чинити справедливо та чи від їх політичних рішень не залежить духовний та моральний стан громадян? Чи 10 заповідей є тільки для «віруючих” людей, чи, може, вони для всіх? Якщо правитель не вірить в Законодавця, чи ж йому дозволено вбивати, красти, обманювати, зазіхати на чуже? Існування Бога і Його натурального закону не залежить від віри людей.

Навпаки, доля і щастя людей залежать від їх віри в Законодавця та від виконання Його Закону. Закон і Законодавець просто існують, і той, хто живе по закону, тим же законом благословляється. Уряд і держава покликані, як каже Біблія, «чинити суд і правду», тобто творити справедливість і правду, а Церква повинна стояти на сторожі Істини – берегти духовні і моральні принципи та доносити їх до суспільства, до еліт, в тому числі до людей, які мають державну владу. Роль Церкви в суспільстві – бути народною совістю, тобто говорити правду всім, правду, яка торкається всіх сфер життя, навіть якщо ця правда дорого коштує. «Бо уста священика знання стережуть та Закона шукають із уст його, бо він Ангол Господа Саваота» (Мал.2,7). Так чинили Божі пророки, так робив Іван Хреститель. І вони своїми справами показали ціну правди. Але теж показали ціну благословення, яке слідує за правдою!

У часи нацистської Німеччини християни поділились на три категорії у своєму ставленні до дій Гітлера. Найбільша частина підтримала його, захопившись ідеєю великої Німеччини та ролі фюрера в ній. Це номінальні віруючі, які пережили духовну ерозію під впливом панівної в Німеччині ще з 19 століття ліберальної теології. Друга категорія – це живі християни, які не цікавились політичними подіями, вважаючи їх недуховними. Вони знаходились під впливом популярного саме в Німеччині пієтизму – вчення, яке розділяє світ на духовний і недуховний. І тільки дуже невелика група, третя категорія німецьких віруючих, зосереджена навколо сповідальної церкви, серед них пастор Дитріх Банхофер, вирішили не мовчати, але їх голос був як волання в пустелі, вони не стали критичною масою, спроможною змінити хід історії. Німецька церква, покликана бути совістю народу, в першій половині 20 століття мовчала, тому німецький народ став безсовісним. Ціна, яку світ заплатив за цю безсовісність, була непомірною… Яка совість, така і людина. Яка церква – такий і народ, така й держава. Історія чітко свідчить про реальність цих закономірностей.

Україна знаходиться на етапі формування своєї держави, і довіра до Церкви серед українців є дуже високою. Тому те, якою буде українська держава, багато в чому залежить від духовної сили християн та здатності зайняти конструктивну позицію в державотворчих процесах.

За матеріалами c4u.org.ua